Життя у «Росії». Луганський щоденник

"Як ви там?". Я думаю, що добре, бо життя загалом якось устаканилося.

Той, хто воював з першого дня, або вбитий, або досі воює, або домагається ветеранського посвідчення, а отже, намагається всіляко задовольнити систему, яка може її дати. Тобто – їх немає. Або в прямому розумінні, або в сенсі, що вони десь там, і на наше життя тут впливають дуже опосередковано. 

Пенсіонери живуть темою перерахунку пенсій. Мамочки – темою єдиної допомоги. І ті, й інші вкрай розчаровані: практично всім здається порівняно з сусідом, що в їхньому випадку помилилися, і вони варті більшого. Це тема розмов у багатогодинних чергах у Пенсійному фонді та з ровесниками по телефону. Це – якесь пожвавлення у рівному житті між поліклінікою та хлібним.

У матусь справжня війна за єдину допомогу. З переходом на російські документи виявилось, що ми опинилися, нібито на долоні. За номером СНІОР (Страховий номер індивідуального особового рахунку) бачать нашу нерухомість та транспортні засоби, бачать наші доходи та офіційну зарплату чоловіка. Тому отримана зовсім легко торік єдина допомога виявилася чимось недосяжним в цьому році. А як відомо, до хорошого звикаєш швидко.

Минулий рік узагалі був щасливим. Достатньо було зареєструватися на держпослугах, прикріпити необхідні документи, й єдину допомогу виділяли всім без винятку. Розуміння прийшло пізніше – це був просто вдалий хід перед виборами. Отримавши перші виплати, ми окрилилися, відчули потужну підтримку Росії, були їй вдячні. А зараз стали всім поголовно відмовляти, нарахувавши зайві квадратні метри на членів сім'ї, надлишки автомобілів та дохід, що перевищує прожитковий мінімум у нашому регіоні – 14 526.00.

Хоча теж начебто вибори на носі, але мабуть грошей на ублажение всіх вже не вистачає. Або більше не бачать необхідності ублажать. Медовий місяць закінчився, почалася кухня та прибирання.

На державних установах стали кріпити камери відеоспостереження та ставити турнікети. Ми не звикли так жити та працювати. Ми звикли жити за договором, знаючи один одного і будуючи на цьому стосунки. А зараз виходить, що між нами постала система, яка потребує дотримання нових правил та жорсткого відпрацювання робочого часу. Одразу почуваєшся просто гвинтиком, за який уже все вирішили і все розписали.

І колишнє захоплення змінилося острахом. Це нібито між тобою і чоловіком стане свекруха, яка введе нові правила і вимагатиме їхнього чіткого дотримання, обіцяючи при цьому загальне поліпшення життя. Типу, я вам борщ щодня, а ви за це спите/їсте за розкладом і, взагалі, ні в чому не суперечте…

Дивного стало багато. Легке стало складним. Просте – вигадливим. Те, що діставалося легко, тепер потребує зусиль.

Ми зрозуміли, що Росія – країна, яка живе за суворими бюрократичними правилами. І щоб досягти чогось, потрібно вимагати, писати, заявляти про себе.

Дуже лякають новини про судові процеси над тими, хто якимось незграбним жестом у соціальних мережах «реабілітує нацизм». Це стало своєрідним трендом.

А ще тема цієї війни – самотні старі люди. Адже ніхто не думав десять років тому, що все обернеться таким чином і так надовго. І їдучі, заспокоювали себе тим, що батьки ще міцні, завжди можна буде приїхати, що через кордон можна пройти...

Кожен мав свою історію, здавалося, що так краще для всіх – батьків, дітей, онуків, майбутнього. А потім виходило інакше. Кордони закрилися, старі дедалі старішали, діти та онуки обживалися на новій землі. І ці, по суті, кинуті люди похилого віку з часом ставали безпорадними, як діти.

Налаштувати комп'ютер, принести продукти, купити необхідне, відвідати лікарню. Для цього має бути хтось поруч: хто організує їхнє життя, хто допоможе прийняти сліпоту та змиритися з віком. І ось, заходячи до когось із батьків друзів, що виїхали, ти опиняєшся наче в полоні: невиправданих надій, ілюзій, історій про здоров'я, успіхи дітей і величезної прірви самотності. Залишаючи їх, хочеться плакати, хоча багатьом часто й потрібна лише увага, розмови, їм потрібна гідна старість. А злам між гідною старістю та безпорадністю завжди приходить несподівано та лякає. Діти нічого не можуть зробити. І наступний відрізок життя стає очікуванням неминучого кінця, що лякає.

У школах повсюдно відбуваються патріотичні акції. Лист на фронт. Малюнок для бійця. Вітальна листівка солдату. Збір допомоги. Лінійки, підняття прапора, екскурсії, гімн, галстуки, футболки, значки, клас і парта імені героя.

Різне, що придумано десь зверху для нас і що не вимагає нашої згоди.

Ми придивляємось і звикаємо до всього. Життя біжить своїм звичаєм, квапить нас. Стрімке життя. І стрімкі 10 років, які пронеслися, як одна мить, забрав стільки життів близьких і друзів, які опинилися в жорнах цієї війни. Найшвидші 10 років нашого життя.

На запитання, як ми, я відповідаю: гаразд. Це моя звична відповідь.

Ольга Кучер, Луганськ, для «ОстроВа»